Мені й досі сняться жахіття Афганської війни



Складним, сповненим болю, випробувань та перешкод склалося життя Володимира Полікарповича Гуменюка. У 1955 році у сім’ї Полікарпа Юхимовича та Катерини Денисівни Гуменюків з Мусіївки народився довгоочікуваний синочок. По-дружжя раділо та молило в Господа щасливої долі для свого нащадка. Маленький Володя став для всіх відрадою, для батька – помічником, для сестер Яніни та Люби – надійним другом та захисником, а для мами – її маленьким дивом. Невже тоді хтось із них міг подумати, що їхньому «щастю» (так любляче називала Володю мама), випаде настільки важкий життєвий шлях, встелений болем, розчаруваннями, втратами та окроплений кров’ю бойових товаришів, побратимів і співвітчизників… Ні, тоді для них він був просто люблячим сином та улюбленим братом. Тоді, він ще зовсім юний та недосвідчений, не відаючи, які стежки підготувала для нього доля, закінчив восьмирічку в Мусіївці і пішов за новими знаннями до Верхівнянської школи. Наука давалася легко. Володя вчився із натхненням та ентузіазмом. І, якщо закінчуючи школу, хтось із його однокласників ще не визначився із майбутньою професією, то він знав напевно – свою долю присвятить допомозі людям, стане медиком. Мабуть, не здивувало рідних і те, що із атестатом зрілості у руках, Володя поїхав до Києва – вступати в медичне училище. Там, успішно склавши іспити, став студентом. День за днем, вивчаючи всі тонкощі медичної справи, він наближався до своєї мрії. Два з половиною роки навчання збігли швидко і непомітно, за цей час юнак став майстром спорту з плавання, отримав І розряд з тенісу і волейболу, а ще жодне студентське свято не минало без участі непосидючого та невгамовного Володі.

Після отримання диплома фельдшера, Володимира призивають на строкову службу у лави Радянської армії. За межами України, далеко від рідної домівки, у чужій Чехословаччині він служив, виконуючи почесний обов’язок перед державою. Тоді юнак не знав, що це лише перше значне випробування на його життєвому шляху…

Повернувшись після служби додому, Володимир влаштовується фельдшером у Київський військовий госпіталь, де і працював до січня 1980 року. До того злощасного дня, коли його і ще 39 чоловік, сформувавши на базі госпіталю 73 га-рнізону поліклініку, відправили до Афганістану.

– Від нас ніхто не приховував, куди ми їдемо і що на нас там чекає. Чомусь тоді я не наважився розповісти мамі, що їду в Афганістан. Я знав, що для неньки, з її слабким здоров’ям – це стане важким ударом, тому сказав, що мене відряджають у сусідню Польщу. Ще до від’їзду із кожним провели бесіду та порадили, як потрібно себе поводити. Я й досі пам’ятаю той день. Зима… Холодно… А ми грузимо в ешелон обладнання, запаковане в коробки, вагою 400 та 600 кілограмів. Тоді ми були одними з перших. Нас ма-нівцями везли до Термеза, а звідти – колоною до Кабула. Коли переїхали кордон, одразу зрозуміли, що це інша держава, де своя культура, своя релігія та свої закони. Однак найбільше вразило те, що малесенькі діти, незважаючи на мороз і холод, бігали вулицями у галошах та напівголі. Ми намагалися їм допомагати і одягом, і харчами. Й досі ночами мені сняться оті поранені, замордовані, пошматовані та вбиті діти. Вже на другий день дороги ми вперше відчули на собі лють і гнів душманів – кулі свистіли з усіх сторін, здавалося, що час зупинився. Тоді ми зазнали перших втрат і вперше відчули гіркий, наче полин, присмак війни, – згадує Володимир Полікарпович.

– На завчасно підготовлене місце, у долині між горами, ми приїхали ввечері, тому одразу почали ставити намети – готували місце для ночівлі. А вже наступного дня – приймали перших хворих. Працювати у таких умовах було складно та незручно, однак лікували у нашій поліклініці і черевний тиф, і вірусний гепатит, і складні кульові поранення. Та найчастіше наших спеціалістів відправляли туди, де гинули колеги. Неодноразово доводилося брати участь і у складних військових операціях, співпрацюючи із десантниками та царандоями (афганськими військовими). Важко згадувати оті жахіття, адже майже щодня ми втрачали друзів, а на лікарняних ліжках з’являлися нові хворі і з страшними діагнозами лікарів. Більшість із них залишалися інвалідами, – розповідає чоловік.

Володимир Полікарпович, хоча й говорить про це неохоче, і сам був двічі поранений та у бою під Кундузом отримав важку контузію, яка й підірвала здоров’я, а згодом змінила життя фізично здорового чоловіка.

Пригадує Володимир Полікарпович і випадок, коли із підірваного ворогами БТРа довелося рятувати солдата, який відрізав собі штик-ножем пошкоджені під час вибуху ноги. Непритомного та кволого молодого старшого лейтенанта, медики до-правили до госпіталю, чим і врятували йому життя. Вже після повернення у Київ Володимир Полікарпович знову зустрівся із юнаком у військовому госпіталі. Як виявилося, Сергій (так звали мужнього воїна) пам’ятав своїх рятівників і з вдячністю потиснув руку одному з них. То лише згодом Володимир Полікарпович довідався, що той Сергій – то був Сергій Васильович Червонопиский – нині генерал-майор, голова Української спілки ветеранів Афганістану, з 1997 року співголова Всеукраїнського об’єднання «Соціальна справедливість», з 2000 року – заступник голови Міжнародного об’єднання «Бойове братство без ко-рдонів», з 1992 року – заступник голови Ради Ко-мітету у справах воїнів-інтернаціоналістів СНД, який воював тоді у складі 103 полку Вітебської гвардійської повітряно-десантної дивізії.

Володимир Полікарпович, і з смутком та болем у голосі, згадує випадок, коли до сусідньої частини мали привезти 9 новобранців. Незважаючи на те, що йшла війна і небезпека чатувала звідусіль, молодому поповненню зброї у дорогу не видали. І от, коли більшість шляху до частини вантажівка уже подолала, в селі Аміновка (так називали його радянські солдати) автомобіль обстріляли вороги. Першим вбили шофера, а прапорщики хоча й намагалися чинити опір, проте нічого не змогли вдіяти проти організованого групування душманів. Тоді, у цій страшній різанині врятувався лише один молодий солдат, який заховався у гумовому резервуарі для води. Інших нищівно розстріляли. За життя юнаків у цьому бою боровся ще й пес Гардез (від назви міста, де його знайшли), який, забравши життя у одного з ворогів, загинув біля господаря.

Таких історій тисячі і житимуть вони у народній пам’яті доти, доки житиме слава про солдатський подвиг на чужій Афганській землі, доки материнське серце пам’ятатиме біль втрати, доки солдатські поранення нагадуватимуть про себе нестримним пекучим болем, а на могилах загиблих не зів’януть квіти.

– Коли через два роки повернувся додому, здавалося, життя потрібно починати спочатку. Ти наче із одного світу потрапляєш у світ зовсім інший. І оцей період адаптації, мабуть, був найважчим, – згадує Володимир Полікарпович.

Повернувшись додому, Володимир По-лікарпович вертається до своєї роботи у Київському військовому госпіталі. А згодом, відвідуючи у Мусіївці батьків, знайомиться і з своєю майбутньою дружиною Таїсією, яка на той час працювала у селі медсестрою.

Поранення все частіше нагадують про себе, наче током пронизуючи тіло. Їздити у міському транспорті ставало все несте-рпніше, адже від кожного, навіть непомітного поштовху, у чоловіка починалися страшні напади болю.

І вихід знайшовся – Володимир Полікарпович разом з молодою дружиною переїжджає до Дерганівки, де він влаштовується завідуючим місцевим ФАПом, а Таїсія Іванівна – медсестрою. Тут пліч-о-пліч вони працювали, тут пройшли перші роки спільного подружнього життя, тут народилися їхні діти – сини Євген та Валентин. Та коли в 1986-1987 роках Володимир Полікарпович двічі перехворів на енцефаліт (запалення спинного мозку), за порадою лікарів подружжя вимушено переїжджає до Джанкою, де клімат сприятливіший для лікування.

– Хоча і пропрацював у Дерганівці всього п’ять років, та ще досить довго сумував за цим селом. Спливав рік за роком, а я пам’ятав усіх дерганівчан за іменами та прізвищами. Мабуть, тому й повернувся сюди, після шістнадцяти років життя у Джанкої, – розповідає Володимир Полікарпович.

Зараз обидва сини Володимира По-лікарповича вже мають свої сім’ї, та найбільшою радістю для чоловіка є внучка Діаночка.

– Якось, відкривши шафу, внучка побачила там мою афганську форму із нагородами і голосно крикнула: «Тату, а наш дідусь був генералом!», – розповідає Володимир Полікарпович.

Та й справді, мабуть, кожен, хто пережив оті жахливі страхіття під час війни в Афганістані, всі, хто заплатив життям, здобуваючи перемогу, ті, хто щоночі уві сні переживає війну знову, заслуговує на пошану та на найвищий військовий титул.